Главная » 2011»Май»6 » Герої війни не йдуть у запас, вони на передовій нашої пам
23:32
Герої війни не йдуть у запас, вони на передовій нашої пам
5 листопада 1985 року фронтові рани зупинили серце Героя Радянського
Союзу, металурга Бориса Костянтиновича Панченка. «Ховали тата зі всіма
вшануванням, - згадує його дочка Лідія Гольцева. - Не вірилося, що така
велика, сильна, рідна й улюблена людина пішла від нас назавжди».
Так, вже більше чверті століття немає серед нас цієї незвичайної людини. Але він не забутий.
Ім'я колишнього командира мінометної батареї, старшого лейтенанта
Панченка висічене на гранітній плиті Алеї героїв у парку Слави, його
ім'ям названа одна з вулиць Макіївки, на його честь встановлена
меморіальна дошка на будинку, де він жив. А головне - до дрібниць все
пам'ятає про батька його дочка Лідія Гольцева, при цьому ніколи не
козиряючи прямою спорідненістю з героєм.
Борис до війни працював майстром - електриком у доменному цеху
Макіївського металургійного заводу імені Кірова. У жовтні 1942 року він
потрапив на фронт. Бився на Донському, 1-му, 2-му та 4-му Українських
фронтах. У жорстоких боях був кілька разів важко поранений, але
молодість, хоробрість, ненависть до ворога знову ставили його в ряди
бійців. Командування відзначило стійкого макіївчанина за сміливість та
високу військову дисципліну двома орденами Вітчизняної війни 1-го
ступеню, орденами Вітчизняної війни 2-го ступеню, Червоної Зірки.
- Наші війська, - розповідає Лідія Борисівна, - переможно наступали по
всьому фронту. Але гітлерівці все ще наполегливо чинили опір, люто
кидалися у контратаки. Поблизу чехословацького містечка Вітаково 23
лютого 1945 року добірні есесівські частини сильним артилерійським
вогнем підірвали декілька наших вогняних точок й оточили наглядовий
пункт мінометної батареї на південній околиці міста. І тоді мій батько,
командир батареї лейтенант Борис Панченко, гостро організував кругову
оборону. Силою гранат і вогнем автоматів бійці відбивали одну за іншою
люті атаки ворога, змогли прорватися до гармат, що знаходилися
неподалік, і відкрили нещадний вогонь по супротивнику. Оточені з усіх
боків німцями, мінометники відбили дві атаки та закріпилися в одній з
будівель. Але німці її підпалили з вогнемета. Знаходячись у будинку, що
горить, під розривами снарядів, задихаючись у диму, група Панченка
продовжувала вести бойові дії у стислому ворожому кільці. 12 годин наші
бійці утримували зайняту позицію. Вони не тільки оборонялися, але і вели
вогонь по шосе, не допускаючи пересування військ, знищуючи прямим
наведенням 45-міліметрової гармати живу силу та техніку ворога.
23 травня 1945 року за зразкове виконання завдання, за проявлену
мужність і героїзм моєму батькові привласнено звання Героя Радянського
Союзу з врученням ордену Леніна та Золотої Зірки, - з гордістю повідала
нам дочка Ліда.
Вижив лейтенант Панченко на війні та прийшов додому повний сил, енергії
та віри у щасливе майбутнє, що, як він для себе вирішив, повинен
побудувати сам. Повернувся на рідний металургійний завод. Спочатку
працював бригадиром слюсарів, а потім - помічником начальника доменного
цеху з устаткування. За зразкову працю був нагороджений орденом «Знак
Пошани».
- Для нього на першому плані була доменна піч, потім - сім'я, -
розповідає дочка про свого героя - батька. - Він затримувався на роботі
до ночі, а ми з дому спостерігали за вікнами його кабінету. Якщо світло
згасло, значить, батько повертається, і скоро ми посидимо у нього на
колінах, відчуємо тепло його долонь.
Вільний від заводських справ час Борис Костянтинович віддавав суспільній
та партійній роботі. Він з великим тріпотінням відносився до зустрічей з
однополчанами, школярами, студентами вузів.
- Батько не пропускав жодного параду у місті, - говорить Лідія
Борисівна, - і сам ретельно готувався до них, відпрасовуючи форму,
начищаючи до сліпучого блиску ордени та медалі. І завжди йшов твердим
військовим кроком попереду колони з червоним прапором у руках.
Пригадуються щасливі години відпочинку сім'ї Панченка, коли разом із
доменщиками у рідкі вихідні збиралися на невеликому винограднику.
Тоді ми всі, діти і дорослі, милувалися природою, ганяли м'яча, смажили
шашлики, збирали квіти та пили зі старого тульського самовару, що
пропахнув димом і травами, чай. А потім батько співав для нас свою
улюблену пісню «Катюша».
Ця пісня й досі звучить, надриваючись, у серці дочки Лідії, яка сама зазнала стільки горя, що й описати важко.
- І ще хочу сказати, що батько ніколи не користувався пільгами,
належними йому, - скромність та благородство не дозволяли, - мрійливо
відзначає дочка.
Проте, як згадують сусіди Панченка, куди зникала скромність Бориса
Костянтиновича, коли народився онук Юра. Здавалося, у житті ветерана це
була подія схожа на День Перемоги, з такою радістю та гордістю він
розповідав про поповнення у родині. Нажаль, другий онук Олексій
народився після смерті дідуся.
...Коли Борису Костянтиновичу виповнилося 70, його не стало.
Написані віршовані рядки дочки Лідії не інакше як серце проказувало.
Металлурги, в дни войны - солдаты,
Слышите, мы не забыли вас.
Помнят всех и домны, и прокаты.
Не ушли из жизни вы в запас.
Я отца сегодня вспоминаю,
Имя его здесь - среди других.
Благодарна всем за вашу память,
Что умеет подвиги хранить.
Наклонился над плитой гранитной
ветеран
И с горечью вполголоса сказал:
«Помню я дороги фронтовые,
С этим парнем мир я защищал».
И ложатся красные гвоздики
На плиту, и падает слеза.
А вокруг бушует май великий,
И гремит весенняя гроза,
Как салют в честь праздника Победы,
Вновь сады вишневые цветут.
Опустились сумерки над городом,
А цветы солдату все несут, несут...
